По-друге, це вокальна музика для різних виконавських складів – мішаних та однорідних, камерних і вокально-симфонічних. При цьому камерні склади завжди оригінальні, вони відбивають акласичну ситуацію професійного посттрадиціоналізму – того етапу розвитку світової музичної культури, коли композитор не підкоряється усталеній нормі, а формує виконавський склад, виходячи зі своєї інтонаційної концепції. До таких творів належать, наприклад,
6 японських хокку для тенора, флейти пікколо, фагота і ксилофона,
«Пастелі» для сопрано, скрипки, альта, віолончелі і контрабаса на вірші П. Тичини
(1964);
«Епітафія Р.М.Рільке» для сопрано, арфи, челести, гітари і дзвонів (1965);
«Маргіналії до Гайсенбюттеля» для читця, двох труб, тромбона і ударних (1967).
Третьою жанровою сферою творчості Л. Грабовського є камерно-інструментальна музика. Тут, так само, як і в попередньому випадку, митець щоразу створює оригінальну конфігурацію звукового світу чи то залученим інструментарієм (
Concerto misterioso для флейти, кларнета, фагота, кроталій, арфи, клавесина, скрипки, альта та віолончелі (1977), чи то використанням сонористично-алеаторичних звучань (
Тріо для скрипки, контрабаса та фортепіаноно, 1964).
Ще три жанрові групи – симфонічні твори, опера та кіномузика – окреслюють жанрову систему Л. Грабовського, одного з найвидатніших композиторів України ХХ – початку ХХІ ст.
фото - mus.art.co.ua