Колись квітучий торговий, а пізніше й металургійний центр України, який став символом кривавої війни Росії проти України та геноциду, влаштованого російською армією та владою.
Навесні 2022 року назва українського міста Маріуполь облетіла весь світ. Під час повномасштабної війни Росії проти України, розпочатої 24 лютого 2022 року, російська армія застосовувала проти міста так звану тактику «випаленої землі», коли квартал за кварталом знищується кожна будівля та все живе. Так світ дізнався про Маріуполь — нині розбомблене, понівечене, майже вимерле місто.
Утім до цієї спустошливої війни Маріуполь мав зовсім інакший вигляд, багату й давню історію. Місто заснували українські воїни-козаки ще в ХVI столітті як вартовий пост на березі річки Кальміус. Так звана Кальміуська паланка стала осередком заселення та господарського освоєння Північного Приазов’я. Фортеця охороняла регіон від набігів татар з Кримського ханства або Ногайської орди.
Поряд із фортецею в 1778 році заклали повітове місто Павловськ, що, імовірно, пов’язано з забороною в Російській імперії козацтва в 1775 році. Саме 1778 рік і вважається офіційним роком заснування Маріуполя. Сама назва «Маріуполь», що дослівно означає «місто Марії», була присвоєна місту 1780 року.
Сюди в тому ж 1778 році з грецьких, вірменських, грузинських і волоських поселень у Криму рушили переселенці, яких депортував з Криму імперський уряд. Так тут утворилося чимале й активне місто.
Маріуполь був багатонаціональним містом: окрім греків з Кримського півострова, тут також жили німці-меноніти, які шукали вільного від військової служби й сплати податків життя, євреї, італійці. Усі вони переважно займалися торгівлею, чому сприяло розташування міста на узбережжі Азовського моря та в гирлі річки Кальміус. Лише на узбережжі й довкола міста було до 20 риболовецьких підприємств.
На початку ХІХ століття Маріуполь починає займатися експортом продукції за кордон. Міжнародна торгівля давала поштовх і розвитку інфраструктури міста. У ХІХ столітті тут закладають Міський сад, відкривають громадську лазню, вимощують вулиці та площі бруківкою, встановлюють гасові ліхтарі для нічного освітлення. А завдяки світовій індустріалізації в місті з’являються й металургійні заводи. Перші з них побудували бельгійці й американці. 1897 вважається роком заснування заводу «Російський провіданс» і заводу «Нікополь-Маріупольського товариства». Перший будували бельгійці. Другий — американці: будівництвом керував американський інженер-конструктор Джуліан Кеннеді, тому завод був спроєктований за зразком високотехнологічних підприємств тогочасної Америки. З цього часу Маріуполь перетворюється на металургійний центр півдня України.
1917 року Маріуполь захоплюють більшовики. Вони об’єднують заводи «Нікополь Маріупольський» та «Російський Провіданс» в один завод імені Ілліча. А в 1933 році свій перший чавун видає завод «Азовсталь». У ХХІ столітті ці заводи стануть одними з найбільших та найпотужніших в Україні.
У часи Другої світової війни місто потрапляє в німецьку окупацію. Після деокупації радянська влада в 1948 році перейменовує його на Жданов — на честь радянського партійного й державного діяча Андрія Жданова. Він був відомий також як очільник кампанії з посилення партійного контролю за культурним життям в СРСР — сумнозвісної «ждановщини». Утім 1989 року, коли СРСР уже тріщав по швах, місцева громада вирішила повернути місту його історичну назву. Того ж року пам’ятники Жданову демонтують, присвячений йому музей закривають. Місто Жданов лишається в минулому, і знову постає місто Марії — Маріуполь, який у роки незалежності України перетворюється на її металургійну столицю. Маріуполь був домівкою для майже пів мільйона мешканців, а 2002 року його визнають найкращим містом України за благоустроєм.
Попри війни та революційні події місто зберегло значну частину дореволюційної забудови, де практично кожна будівля була пам’яткою архітектури. Під час російського військового вторгнення в Україну ще 2014 року Маріуполь, через який проходить сухопутний коридор до Кримського півострова, був окупований. Утім його швидко звільнили українські військові. Тоді місто висловило свою чітку й непохитну позицію: «Маріуполь — це Україна». Саме воно стало адміністративним та культурним центром Донбасу після окупації Донецька — квітучим та інвестиційно привабливим.
Проте під час повномасштабного вторгнення Росії в Україну у 2022 році Маріуполь із 1 березня потрапив у блокаду російських військ. Росіяни перешкоджали завезенню в місто гуманітарної допомоги, незаконно вивозили місцевих жителів на підконтрольні Росії території.
Згодом світова спільнота стала свідком безжальних терактів, коли ворожі російські авіабомби поцілили в Маріупольський пологовий будинок №2, де було багато вагітних жінок, немовлят і медичних працівників; Маріупольський драматичний театр, що став братською могилою для майже 600 мирних жителів; Маріупольську школу мистецтв №12, де переховувалися близько 400 цивільних. Увесь світ побачив, як героїчно та самовіддано українські захисники обороняли завод «Азовсталь», який став прихистком для понад тисячі мирних маріупольців і поранених українських бійців та був останньою зоною в місті, яку контролювала Україна. Уся світова спільнота вимагала від Росії припинення вогню та відкриття зеленого коридору.
Проте країна-агресорка не поспішала реагувати на ці заклики. Маріуполь зазнав катастрофічних руйнувань: російська армія вбила в місті десятки тисяч мирних мешканців, тут не залишилося жодної вцілілої будівлі. Щоб приховати масштаби своїх злочинів, російські окупаційні війська спалювали тіла загиблих у доставлених у місто мобільних крематоріях. Із другої половини травня, коли останні захисники Маріуполя, що перебували на заводі «Азовсталь», склали зброю за наказом українського командування, місто перебуває під повною окупацією.
Маріуполь став символом кривавої війни та геноциду, свідченням відсутності у ворога поваги ані до культурної спадщини, ані до людського життя. Російські війська знищили безліч архітектурних пам’яток, музеїв, театрів, навчальних закладів, скверів, лікарень. Розбомблені багатоповерхівки чорними вигорілими ранами дивляться на спустошене місто. На світ, колись сповнений життям та миром. Світ, якого більше немає.
Те, що берегло пам’ять, відтепер саме лише спогад.
Колишній Палац культури заводу «Азовсталь», а раніше — будівля готелю «Континенталь» (1887–1910).
Унікальний монастирський комплекс XVI–XIX ст.
Історичні будівлі, що відображали архітектуру дореволюційного Маріуполя кінця ХІХ – початку ХХ століття
Старовинна будівля 1902 року в стилі північного модерну, що об’єднала під своїм дахом роботи визнаних українських майстрів пейзажу та відомих на весь світ мариністів і реалістів.
Безцінні зразки монументального мистецтва, створені групою українських художників на чолі з дисиденткою та однією з засновниць руху шістдесятників — Аллою Горською. Ці твори поєднали народну українську традицію, світові тенденції та радянське мистецтво.
Єдиний у світі храм, повністю оздоблений петриківським розписом — стародавнім стилем народного українського декоративного малярства, що входить до списку нематеріальної культурної спадщини ЮНЕСКО.
Музей, відкритий на історичному факультеті Маріупольського державного університету, що об’єднав навколо історії краю як студентів, викладачів, так і містян, а також став важливою культурно-освітньою платформою Маріуполя.
Маєток голови міської думи Маріуполя з понад 150-річною історією, що поєднав архітектурні стилі неокласицизму, бароко та сталінського ампіру.
Один із найстаріших та найбільших музеїв в Україні, чия колекція нараховувала понад 180 тисяч експонатів, серед яких були пам’ятки світового значення.
Один із найбільших парових млинів у німецькій менонітській колонії, що існувала на Донеччині на межі ХІХ–ХХ століть. Зведений 1903 року, він упродовж десятиліть був годувальником селища Нью-Йорк та всіх його околиць.
Центральний храм жіночого скиту Святогірської лаври, відновлений 2005 року в неокласичному стилі з елементами бароко на місці зруйнованого більшовиками кам’яного храму середини ХІХ століття.
Зведений у 1929 році в стилі конструктивізму. Протягом майже сотні років незмінний центр творчого життя міста.
Колишня будівля Державного банку, зведена в класицистичному стилі на перетині ХІХ та ХХ століть. У 2019 році вона стала домом для філії міської бібліотеки, історія якої почалася ще 1904 року. Центр інтелектуального та освітнього життя міста.
Двоповерхова садиба в неокласицистичному стилі з неоготичною вежею, яка з’явилася в Маріуполі 125 років тому й належала родині шанованих в усьому місті лікарів.
Один із комплексів Святогірської лаври, усі споруди якого збудовані з величезних соснових стовбурів. А головний храм скиту — Усіх святих — був найбільшим дерев’яним храмом України.
Завод «Азовсталь» у Маріуполі був одним із найбільших виробників чавуну та сталі в Європі, що у 2022 році став символом опору жорстокій російській агресії та неймовірної відваги українських бійців.
Заклад з понад 140-річною історією, в якому навчалось багато поколінь маріупольців.
Осередок духовного життя мусульман Донеччини.
Будинки-близнюки, які є пам’ятником цілій епосі. Це останні споруди Маріуполя, виконані у стилі сталінського неокласицизму.
Один із найстаріших театрів Лівобережної України.
Мечеть було побудовано в 2007 році на місці мечеті 1906 року, зруйнованої більшовиками у 1936.
Одна із найдавніших церков у регіоні.