Від захисту прав людини до дезінформації: про що йшлося на Міжнародному форумі культурної дипломатії 2021
23 вересня 2021 року пройшов Міжнародний форум культурної дипломатії 2021 – фахова платформа для обговорення сучасних підходів презентації країни на міжнародній арені засобами культури та шляхом встановлення міжкультурних зв’язків. Форум вдруге організував Український інститут у співпраці з Міністерством закордонних справ України.
19 спікерів із шести країн – України, США, Сполученого Королівства, Боснії і Герцеґовини, Польщі та Німеччини — говорили про можливості культурної дипломатії у вирішенні спільних глобальних викликів. Серед глядачів форуму були експерти культурної дипломатії, міжнародні журналісти, науковці та дипломати. Всього форум дивилися онлайн понад 4 000 глядачів з 15 країн.
Цього року форум охопив різні аспекти культурної дипломатії: геополітичні процеси у світі, захист прав людини в умовах конфліктів, дезінформація, процеси постколоніалізму та гендерна рівність.
Фото: Тарас Безпалий
«Формування і просування позитивного іміджу України у світі входить до шести ключових пріоритетів стратегії зовнішньополітичної діяльності України. Репутація України та її позитивна впізнаваність за кордоном — це більше, ніж просто бренд країни. У часи гібридних війн і дезінформації це запорука безпеки нашої держави. Ми системно працюємо над зміною сприйняття України в світі, формуванням та просуванням позитивного національного бренду засобами м’якої сили», — заявив Дмитро Кулеба, міністр закордонних справ України.
За словами міністра, сьогодні є чотири ключових завдання культурної дипломатії України: відстоювати свій культурний та інформаційний суверенітет; популяризувати додану вартість, яку Україна створює для світу; зміцнювати розуміння і довіру до нашої держави; поширювати обізнаність про Україну як країну нових можливостей.
Фото: Тарас Безпалий
Тетяна Філевська, в.о. генерального директора Українського інституту, зазначила, що «попри те, що ми лише на початку шляху і великі зміни ми зможемо побачити через тривалий час, вже сьогодні ми бачимо, як зростає інтерес до України, пожвавлюється співпраця в сфері культури між Україною та іншими державами. Ми переходимо від точкових інтервенцій до системних дій, до планування в широкому горизонті та реалізації масштабних багаторівневих проєктів. Попереду в нас чимало амбітних викликів, які нам треба долати. Впевнені, що форум є важливим майданчиком для обговорення майбутнього культурної дипломатії».
Засновник магістерської програми з публічної дипломатії Університету Південної Каліфорнії Ніколас Дж. Калл говорив про культуру як про територію обміну між людьми та країнами. На його думку, культурна дипломатія працює тоді, коли бракує балансу сил, і дає змогу будь-якій країні вийти на міжнародну арену: «Сьогодні маленькі країни є заручниками більшого світу, однак вони мають послуговуватися такою самою стратегією — представити себе, переконатися, що їх сприймають як рівних, що у них є спільні інтереси з іншими країнами. Деякі країни витрачають багато коштів, щоб створити просту ідею того, ким вони є для світу. Однак, коли ви наголошуєте лише на своїх якостях, така історія не відкриватиме можливості для подальшої співпраці».
Тезу Ніколаса Дж. Калла доповнює асиметричний підхід країн до зовнішньої політики, про що на прикладі України говорила Орися Луцевич, керівниця Українського форуму в рамках програми Росія та Євразія в Chatham House: «Україна зараз має справу з екзистенційними викликами з боку Росії, з якими не можна впоратися лише дипломатичними чи військовими рішеннями. Україна потребує потужного культурного компоненту. У Росії більші військові потужності, вона має ядерну зброю і проєктує доволі серйозну м’яку силу. Україна досі сприймається як сфера впливу Росії. Відокремлення від цього дуже важливе для України. У нестійкому світі асиметричні відповіді засобами культури — це дуже ефективний інструмент».
«Україна досі залишається маловідомою для країн Західної Європи, що стало результатом довгого перебування країни “під дахом” СРСР. Про Україну мало знають як про сучасну країну, — говорить Марілуїзе Бек, співзасновниця та директорка Програм зі Східної та Центральної Європи Центру ліберальної сучасності, — Це те, що варто показувати іноземцям. Розповідайте про свою країну через сучасну моду, музику, літературу. Відвідуючи Одесу, Львів або Київ, цікаво спостерігати за сучасними мешканцями цих міст, куштувати місцеву кухню».
Фото: Тарас Безпалий
«Процеси деколонізації включають в себе не тільки естетичне чи культурне перекодування. Це також важливі процеси економічного та політичного характеру. Деколонізація не стається в один момент, вона є тривалою. Колоніальність залишає такий глибокий слід в культурі, ментальності, мові, культурі, що переосмислення і позбування цих слідів є досить тривалим процесом. Деколонізація України включає два елементи: з одного боку, це переосмислення імперських кодів, з іншого — радянського минулого», — вважає Тамара Гундорова, професорка Інституту літератури ім. Т. Шевченка, членкиня-кореспондентка НАН України.
Одним із аспектів процесу деколонізації завжди є стан взаємин між центром і периферією, додала Мейхіл Фаулер, історикиня, дослідниця культури Росії та Східної Європи, професорка Стетсонського університету: «Це важливо, коли ми говоримо про радянський досвід, оскільки саме Москва була настільки чітко означена культурним центром. Перед Україною стоїть питання, як створити нові мапи, нові центри, нову периферію. Завдання у тому, щоб помістити себе в центр історії. Важливо скористатися фактом, що Україна завжди була дуже важливою для інших держав, місцем перетину культур, багатомовним, багатоетнічним, багатоконфесійним середовищем. Цей унікальний факт вирізняє Україну серед інших країн».
«Проєкція національної культури дає можливість створити умови для порозуміння і емпатії. Тоді як публічна дипломатія покликана інформувати іноземні аудиторії для короткої термінової адвокації, ділитися враженнями, думками щодо країн, їхніх цілей та напрямів розвитку, культура дає контекстуальне наповнення, щоб зовнішня аудиторія змогла зрозуміти передісторію, яка визначає поведінку країни на глобальному рівні», — додала Вів’єн Уокер, виконавча директорка Консультативної комісії США з питань державної дипломатії при Державному департаменті США.
Зовнішня політика України передбачає, що Україна буде проактивним гравцем на рівні регіону і стане учасником вирішення глобальних проблем, — посилається на політики та стратегії Ірина Боровець, в.о. директора Департаменту комунікацій та публічної дипломатії МЗС України: «Україна — не жертва, і Україна не хоче, щоби нас позиціонували виключно як жертву російської агресії. Ми б радше хотіли показувати Україну з її доданою вартістю, через цінності, які Україна формує в різних секторах».
Фото: Тарас Безпалий
Дискусію про позиціонування України в світі підсумував Володимир Шейко, перший генеральний директор Українського інституту: «Мова йде про проактивність, ми повинні не просто реагувати на те, що нам пропонують інші країни, але й пропонувати альтернативи — чесно, позитивно, не боятися своїм голосом висловлювати власні думки у світі, говорити як про хороше, так і про виклики».
Про жіночі голоси у світі та гендерну рівність в сферах культури, культурної дипломатії і у мистецтві говорили під час третьої панелі. Ірина Прокоф’єва, програмна директорка Українського інституту та модераторка дискусії, навела статистику щодо гендерної рівності: за підсумками дослідження Британської Ради, більшість респондентів відповіли, що гендерної нерівності в культурі не існує, однак у їхніх відповідях на конкретні запитання зустрічалися прояви гендерної дискримінації.
«Навіть якщо жінки у культурі не завжди готові впізнати гендерну дискримінацію, це не означає, що вони від неї не страждають. Нам потрібен безпечний, справедливий простір, який вирівнює можливості для розвитку, наприклад, митців і мисткинь, працівників і працівниць культурних індустрій, незалежно від їхнього гендеру, — зазначила виконавча продюсерка Радіо Культура, перекладачка та письменниця Ірина Славінська, — У питаннях гендерної рівності досі існують проблеми, однак відчутні й зміни. Сьогодні, коли ми говоримо про гендерну чутливість і роль жінок у культурній царині, це вже не має вигляду дивної теми. Українське суспільство поволі звикає, зокрема завдяки медіа та культурним інституціям, митцям і мисткиням, до того, що про роль жінок можна говорити вголос».
Агата Сівяк, художня керівниця та кураторка театрального фестивалю «Близькі Незнайомі», доцентка Університету Адама Міцкевича у Познані, запропонувала ширшу рамку теми гендерної рівності: «Мені подобається говорити в ширшому контексті про концепцію гендеру. Якщо людина була народжена чоловіком, ще не означає, що вона себе так ідентифікує. Нам потрібно вчитися, як ставитися до інших і їхнього тіла. Перш ніж обійняти когось, запитайте дозволу про це, запитайте, як ви можете називати інших — чи я ідентифікую себе як вона чи як він. Не робіть висновки про гендер із зовнішності людини».
Про те, як культура може сприяти захисту прав людини в умовах конфліктів розповіла Ірина Цілик, кінорежисерка та письменниця: «Природно, що більшість людей творчих професій реагують на події, і кожен з нас шукає власний спосіб розповіді про те, що відбувається зі світом довкола. Поруч з ризиками і маніпуляціями від створення художніх творів відбувається цілий вибух різних мистецтв. Народжуються дуже сильні твори про те, що відбувається з людьми. Відповідно, ми говоримо про права людини. Мистецтво — це універсальна мова, яка апелює до емоцій. Говорячи мовою фільмів та книжок з іншими людьми у своїй чи інших країнах, ми підіймаємо з глибин базові речі, близькі всім людям».
Досвідом міжнародної співпраці в культурі поділилася Аміла Лаґумджія, програмна директорка, керівниця мистецьких програм Британської Ради у країнах Західних Балкан: «Ми чуємо голоси митців — вони потребують підтримки. У нашому випадку на Балканах побудова зв’язків між різними інституціями, музеями та галереями була надзвичайно важливою. Така співпраця створює чимало побічних ефектів: з’являються нові співпраці між галереями, обмін роботами мистецтва, які піднімають важливі питання. Митці, які працюють з травмами, приймають виклик і частину тягаря. Однак, ми не можемо переоцінювати роль мистецтва і просити митців долати наслідки, які принесла війна. Потрібно також розширювати миротворчу діяльність».
Фото: Тарас Безпалий