3 квітня російське державне пропагандистське агентство «РИА Новости», що входить до медіа-конгломерату «Россия сегодня» (перебуває під санкціями у Європейському Союзі), оприлюднило від імені політтехнолога Тімофєя Сєргєйцева програмний текст “Що Росія має зробити з Україною”, який пояснює зміст та складові планованої політики «денацифікації», однієї з чільних вимог агресора з перших днів повномасштабної війни. 

Попри позірну маргінальність автора, його публікація в урядовому пропагандистському виданні вказує на те, що цей текст слід сприймати власне як програмний документ, як ідеологічне обґрунтування цілей війни проти України та як план дій після бажаної, але недосяжної для окупантів перемоги.  

Своєрідним підтвердженням ваги вказаного тексту стало те, що 5 квітня колишній президент, прем’єр-міністр та теперішній заступник секретаря російської Ради національної безпеки й оборони Дмітрій Мєдвєдєв заявив на цьому ж медіа-майданчику, що «президент Росії Владімір Путін твердо поставив ціль демілітаризації та денацифікації України» та що «з 1991 року “на колінці” писалася псевдоісторія української державності». Ці та інші тези з цієї заяви абсолютно суголосні з оприлюдненою напередодні статтею Сєргєйцева і вказують на те, що агресор не готовий до жодних компромісів та деескалації.  

«Денацифікація» в розумінні вказаного тексту закріплює відкритий ідеологічний зсув в обґрунтуванні цілей і методів ведення цієї загарбницької війни: на заміну ідеї «денацифікації» через зміну правлячих еліт, публічно поширюється ідея «денацифікації» як шляху «остаточного вирішення українського питання» в якнайширшому значенні. Кремлівські ідеологи пропонують програму фізичного і культурного знищення українського народу. Розмитий парасольковий термін «денацифікація» приховує намір вчинити геноцид. 

Щодо фізичного знищення, відступ російських військ з займаних ними територій у Київській області на початку квітня оприявнив злочинний вимір цієї війни, коли ЗМІ та соціальні мережі наповнилися світлинами розстріляних цивільних, а до того – фактами викрадень представників місцевої влади та журналістів та інших репресій на тимчасово окупованих територіях. Стаття показує, що ці приклади жорстокості є ідеологічно обґрунтованою політикою, а не перегинами на місцях.

Пропагандисти визнають підтримку українським народом своєї влади в опорі російській агресії, а відтак обґрунтовують тотальну війну проти представників мирного населення, яких «технічно не можна покарати напряму як воєнних злочинців».  За це вони готові приректи їх до страждань війни, а в подальшому до двадцяти п’яти років «перевиховання» в умовах репресивного режиму.  

Однак фізичний вимір «денацифікації» доповнюється й культурним. Текст відверто прирівнює «денацифікацію» до «деукраїнізації», відмовляє Україні і українськості у праві на життя, адже вони є ключовою перепоною для творення російського імперського проєкту. І саме в цьому світлі слід розуміти вилучення та знищення з перших днів українських книжок та підручників із бібліотек, «розслідування» Слідчим комітетом РФ українських шкільних підручників, розгортання мовлення російських ЗМІ, цілеспрямоване руйнування культурних пам’яток та об’єктів української культурної спадщини на тимчасово окупованих чи атакованих територіях. Згаданий текст підводить під ці дії ідеологічне підґрунтя: «Україна, як показала історія, неможлива в якості національної держави».  Примітно, що в якості чільного інструменту репресій та «денацифікації» автор пропонує використовувати інструмент так званої «культурної дипломатії» РФ – федеральний орган Росспівробітництво. 

З щоденною появою все нових свідчень російських злочинів проти України, стає  все більш зрозумілим наполягання автора, що ця російська програма «денацифікації» і винищення в Україні вимагає повної капітуляції українців та встановлення на нашій території тотального контролю РФ, повністю відкидаючи саму ідею українського суверенітету. Намагаючись вписати таку програму в антизахідну деколонізаційну оптику, кремлівські ідеологи висувають свій план брутальної реколонізації.

На відміну від Голодомору 1932-1933 років, коли тільки поодинокі свідчення сміливих журналістів, як-от Ґаррета Джонса, досягали західних аудиторій, сьогодні весь світ має можливість спостерігати за цими проявами жорстокості ледь не в прямому ефірі. Ніхто не зможе сказати, що не бачив, чи не знав, що насправді відбувається. Українці не мають жодного іншого вибору, окрім як оборонятися. Для нас ця війна є екзистенційною – питанням життя чи смерті. Підтримка і допомога наших партнерів є життєво важливою для нашого майбутнього.