Деколонізація в українських музеях: теорія і практика
20-го та 21-го жовтня 2022 року відбулася серія онлайн-дискусій під назвою «Mapping Ukraine in the Museum World: Collections and Practices».
Про проєкт
Проєкт, співорганізований Українським інтитутом , Centre for Museum Cultures, Birkbeck University та Британською радою, фокусується на місці України в деколонізаційних процесах музейних інституцій. Подія є частиною двостороннього року культури «Україна-Велика Британія», що його спільно проводять Український інститут та Британська рада.
Протягом усіх восьми місяців широкомасштабної війни, розпочатої Росією в Україні Український інститут послідовно фокусується на питанні деколонізації.
«За цей час ми багато говорили з колегами з країн Європи про те, що природа цієї війни з боку Росії носить неоімперський характер, атакож про те, чому мусимо деконструювати мову, яку Росія насаджує в світі щодо України, та як цей токсичний дискурс вкорінений у міжнародних мистецьких інституціях, зокрема у музейних практиках та аджендах».
– говорить креативна директорка Українського інституту Тетяна Філевська.
Марія Близинські – британська консультантка із спадщини та незалежна кураторка, що спеціалізується на виставках та інтерпретації. Вона була кураторкою відділу астрономії, а згодом керівницею виставок у Королівських музеях Грінвіча, де зараз займає посаду почесної кураторки. У 2007 році Марія стала співзасновницею The Exhibitions Team, асоціації незалежних музейних професіоналів, які захоплюються виставками, колекціями та інтерпретацією: www.theexhibitionsteam.com. Серед її клієнтів є низка національно та міжнародно визнаних імен із секторів спадщини та культури, зокрема Британський музей, V&A, Вестмінстерське абатство, Імперський військовий музей та Abbey Road Studios. Вона є авторкою публікацій і зараз пише книгу про генерування ідей для виставок, яка має вийти у 2023 році. Марія має давній інтерес до використання спадщини та культури як зброї під час війни. Вона була радником Спадщини без кордонів, нині неіснуючої благодійної організації, яка навчала музейних фахівців для роботи з колегами в постконфліктних країнах. Зараз вона надає безоплатну допомогу ICOM UK (британське відділення Міжнародного комітету музеїв), допомагаючи координувати ініціативи, спрямовані на підтримку музеїв в Україні.
Тетяна Філевська – креативна директорка Українського інституту. Фахівчиня у сфері сучасного мистецтва. Культурна діячка, дослідниця українського мистецтва ХХ століття, засновниця та кураторка арт-проектів. Авторка книг «Казимир Малевич. Київський період 1928-1930″ та “Дмитро Горбачов. Случаї”. Випускниця програми обміну FLEX, що фінансується урядом США. Закінчила з відзнакою філософський факультет Київського національного університету імені Тараса Шевченка.
Працювала в Центрі сучасного мистецтва Фонду EIDOS, у Фонді Центру Сучасного Мистецтва, в Платформі Культурних Ініціатив «Ізоляція», в команді Мистецького Арсеналу над Освітньо-Громадською Програмою Першого Київського Міжнародного Бієнале Сучасного Мистецтва. АРСЕНАЛ 2012».
Техміна Госкар – директорка і кураторка Центру кураторських досліджень, заснованого у 2018 році з метою модернізації кураторської практики та підтримки технічних та етичних навичок професії. Стипендіатка Художнього фонду Хедлі в Музеї життя Корнуолла (відряджена), наукова співробітниця Інституту деколонізаційного мистецтва, UAL (Лондонський університет мистецтв), членкиня Асоціації Музеїв та колишня членкиня її комітету з етики, акредитована фасилітаторка і почесна співробітниця Університету Суонсі. У 2016-18 працювала організаторкою змін в Arts Council England. Дослідниця-практик, кураторка понад 30 виставок і дослідницьких проектів колекцій, читає лекції на міжнародному рівні щодо колекцій, матеріальної культури та спадщини. За період кураторської практики навчила та здійснила менторство близько 100 осіб.
Ольга Гончар – культурологиня, менеджерка проєктів та комунікацій, антикризова менеджерка. Директорка Меморіального музею тоталітарних режимів «Територія терору» у Львові. Її дослідження присвячені особливостям PR, культурного та музейного менеджменту в Україні, зокрема в регіонах. Комунікаторка проєктів “Культурна дипломатія між регіонами України” у прифронтових та звільнених містах Донецької та Луганської областей: «Музей відкрито на ремонт», експедиція «ТУТ І ТУТ» та ін. Співкураторка експериментальної експозиції АТО Луганського обласного краєзнавчого музею в Старобільську. Ініціаторка проєкту «Музейний кризовий центр» і «Музей швидкої допомоги», які виникли в перші дні російської війни проти України.
Олександра Ковальчук – в.о. директора Одеського художнього музею, депутатка Одеської міської ради, засновниця ГО «Музей змін». ГО «Музей змін» була заснована у 2016 році з метою сприяння фандрейзингу та емансипації музейної Одеси. Після 24 лютого ми допомагаємо українським музейним професіоналам, які мають мовний або навичковий бар’єр, отримати підтримку від міжнародних організацій. Ми допомогли понад 50 закладам культури отримати невідкладну допомогу на понад 800 000 євро та продовжити роботу.
Мирослава Марія Мудрак – почесна професорка історії мистецтва Університету штату Огайо, спеціалізується на модерністському мистецтві кінця ХІХ – початку ХХ ст. Її наукові інтереси зосереджені на Східній Європі, Україні, Росії та колишньому Радянському Союзі у зв’язку з філософськими та стилістичними розробками Заходу. Понад три десятиліття вона викладала в Університеті штату Огайо та читала лекції про ідеологічні дискурси, соціально-політичні впливи та мистецьку практику в східноєвропейських культурах, які використовують сучасність для позначення національної ідентичності. Фундаментальна праця Мудрак – «Нова генерація та мистецький модернізм в Україні» (1986) була відзначена українознавчою премією імені Коваліва та була опублікована в українському перекладі у видавництві «Родовід» у 2018 році. Інші публікації включають есеї про український дадаїзм і дисидентство, павільйони пропаганди, Українську студію пластичних мистецтв у Празі, панфутуризм, конструктивізм. Вона написала есеї для каталогів виставок про колекції російського та українського авангардного мистецтва, зокрема «Червоний обрій» (2018); Давид Бурлюк 1882-1967: Футуризм і після (2008); Від лотоса до серпа: мистецтво Бориса Косарєва (2012); і курувала иставку «Інсценування українського авангарду 1910-х і 1920-х років», каталог якої було відзначено Премією імені Альфреда Барра-молодшого у 2016 році для невеликих музеїв, бібліотек, колекцій і виставок під егідою Мистецької асоціації коледжу. Її останню публікацію про головного українського графіка «Уявний світ Георгія Нарбута та створення українського бренду» (2020) було перекладено українською та французькою мовами (2021). У 2020 році Мудрак обрано іноземною членкинею Національної академії мистецтв України. Є дійсною членкинею Американського наукового товариства імені Шевченка.
Катажина Муравська-Мутезіус була кураторкою і заступницею директора Національного музею у Варшаві. Вона також викладала історію мистецтва в коледжі Біркбек Лондонського університету та в Берлінському університеті Гумбольдта. Її публікації включають Borders in Art: Revisiting Kunstgeographie (Polish Academy 2000); “Путівник Національного музею у Варшаві: Галереї та навчальні колекції” (Національний музей у Варшаві 2001); Кантор був тут: “Тадеуш Кантор у Великій Британії” (Чорний пес, 2011, з Наталією Заржецькою), “Від музейної критики до критичного музею” (Ешгейт, 2015, з Пьотром Піотровським); “Зображення та картографування Східної Європи: Sarmatia Europea до комуністичного блоку” (Routledge 2021).
Ганна Рудик – докторка філософії, заступниця генерального директора з питань освіти та комунікацій, кураторка ісламського мистецтва Національного музею мистецтв імені Богдана та Варвари Ханенків у Києві, Україна. Її кураторський внесок (з 2002 року) включає розвиток нещодавньої постійної експозиції ісламського мистецтва (2006), а також численні дослідницькі, кураторські та публікаційні проекти про ісламське та азійське мистецтво, історію Музею Ханенків та його засновників. У 2005-2007 роках координувала міжнародний грантовий проект «Матра-Музеї України» з музейного менеджменту та освіти. Як заступниця директора з питань освіти (з 2011 р.) Рудик ініціювала та координувала перше опитування відвідувачів музею (2013 р.), яке стало підґрунтям для розробки нової програмної стратегії роботи Музею Ханенків, спрямованої на різні аудиторії, зокрема людей з обмеженими можливостями та інших вразливих соціальних груп. Професійні інтереси Рудик включають історію та музеологію ісламського мистецтва, колоніалізацію та деколонізацію культури та музеїв; історію роду Ханенків та музею Ханенків; інновації в музейній освіті, інклюзії та участі. Російська війна в Україні спонукала її новий дослідницький проєкт щодо досвіду деколонізації музеїв неєвропейського (насамперед) ісламського та азійського мистецтва в Європі (гранти Фонду культурної спадщини Пруссії та Фонду Олександра фон Гумбольдта).
Магдалена Врублевська – доцентка факультету «Artes Liberales» Варшавського університету. У 2015-2020 роках відповідала за дослідницьку діяльність у Музеї Варшави, де була співкуратором нової виставки «Речі Варшави» (2017). Вона отримала кілька стипендій: Центр фотографії Лівена Геверта, Католицький університет Льовена (2010), Художньо-історичний інститут у Флоренції – Інститут Макса Планка та Державний музей Берліна (2012-2014), Бібліотека Раскіна – Університет Ланкастера (2014), Інститут Генрі Мура в Лідсі (2015). Нагороджена дослідницьким грантом Національного наукового центру Польщі (2012) та премією Асоціації істориків мистецтва Польщі за докторську дисертацію (2014). У 2018-2021 роках вона була дослідницею у дослідницькому проекті European Colonial Heritage Modalities in Entangled Cities (Horizon 2020), у пакеті робіт про колоніальне минуле музеїв. Серед її останніх публікацій – «Практика деколоніальності в музеях: путівник із глобальними прикладами» з Сіллою Арієз, Амстердам 2021, та
«Двійність деколонізації: активізм пам’яті митців у Варшаві» з Л. Буковицьким та Й. Вавжиняк, Спадщина та суспільство, 2021.
Юлія Ваганова – мистецтвознавиця, арт-менеджерка, кураторка і нині в.о. директора Національного музею мистецтв імені Богдана та Варвари Ханенків у Києві, Україна. У 2016-21 роках була заступницею директора з виставкових та музейних проектів Мистецького Арсеналу, а до цього – заступницею директора з виставкових, партнерських та міжнародних проектів НХМУ. Вона також керувала Центром сучасного мистецтва при НаУКМА, Київ, у 2005-09 роках. В різних інституційних ролях вона брала участь у стратегічному розвитку, а також реалізації освітніх програм і різноманітних музейних виставок. Вона ініціювала та очолила низку навчальних програм, спрямованих на розвиток мистецьких інституцій, процесів трансформації, комунікаційних стратегій, а також сприяння предметно-орієнтованій мистецькій діяльності. Влітку 2022 року вона взяла участь у дослідницькому проекті з партнерами з німецького університету, експонувавши «Музей Ханенків, Київ» — приголомшливий фотопортрет порожніх кімнат музею.
Анастасія Євсєєва – керівниця відділу візуальної культури в Українському інституті, де представляє сектор візуального мистецтва та очолює кілька програмами, зокрема програму підтримки виставок за кордоном Visualise. До приходу в Інститут у 2019 році працювала культурною менеджеркою та незалежною кураторкою. У 2019 році вона була співкураторкою Національної бієнале молодого мистецтва «Здається, я заходжу в наш сад» у Харкові, Україна
Програма: день 1
Перший день дискусій зосередився на понятті деколонізації, особливо в контексті війни в Україні.
Анастасія Платонова – культурологиня, журналістка, редакторка, культурна анлітикиня підсумувала результати першого дискусійного дня.
Перший дискусійний день був здебільшого теоретичним. Він був присвячений питанням деколонізаційних оптик та понять, що нині трансформуються, особливо у контексті поточної російської-української війни.
- Заступниця директорки музею ім. Ханенків Ганна Рудик презентувала доповідь на тему «Український гібридний орієнталізм та парадокс деколоніальної диспозиції», присвячену історії та природі української колоніальності.
«Війна дала потужний поштовх розвитку деколоніальної адженди в Україні, – говорить Рудик, – та зробила очевидною реальність та масштаб неоімперських амбіцій Росії. Саме слово «деколонізація» набуло значного вжитку як у професійному, так і у публічному контексті». Термін «деколонізація» нарешті набув майже такого ж широкого вжитку, як і поняття «дерусифікація», «декомунізація», «десовєтизація». Сьогодні термін «деколоназація» в контексті російсько-української війни загалом вживається у розумінні спротиву України кількастолітній залежності від Росії.
Через свою історію та географію Україна має дуже складну і специфічну колоніальність.
Від XVI до XX століття різні частини України були невід’ємною політичною та культурною складовою таких великих східноєвропейських політичних проєктів, як Річ Посполита, Російська імперія, імперія Габсбургів та Радянський союз. Більш того, європейську модель розвитку Україна запозичила ще задовго до початку періоду російського домінування і продовжувала слідувати європейській моделі під час польського, російського та радянського домінування.
Більшість українських культурних та освітніх інституцій протягом дуже довгого часу оповідали історію, сконструйовану Заходом чи Росією. Подібний підхід, звісно ж, відбивався і на рівні колекцій українських музеїв, формуючи так званий «секонд-хенд орієнталізм». Цей підхід створив гібридну багатошарову комбінацію з українською колоніальною травмою. Відтак, українська культура була подвійно орієнталізована: по-перше, з боку Заходу, як периферія Росії, по-друге, з боку Росії як периферія Заходу.
Проте Україна може відображати власний унікальний досвід на деколонізаційній мапі. Нині, коли музеї Криму та ще кількох українських регіонів окуповані Росією, ми мусимо активно вивчати досвід країн, що мають досвід успішного повернення відчуженої культурної спадщини. Ганна Рудик переконана, що розмова про деколонізацію українських музеїв буде більш результативною та продуктивною, якщо буде включена до глобальної історії колоніалізму та колоніальності.
- Магдалена Врублевська, професор-асистент факультету Artes Liberales Університету Варшави у своєму виступі говорила про деколоніальний підхід в музейній культурі Центрально-Східної Європи. Деколоніальний дискурс, зазначає вона, і досі фокусується здебільшого на Західних пост-імперських країнах, як-от Великій Британії, Францій чи Португалії, і, звісно ж, США. Між тим, існує величезний розрив між ними та іншими постколоніальними регіонами Центрально-Східної Європи. Такі країни, як Польща, Угорщина або ж Чехія впродвж довгого часу не бралися до уваги у цьому контексті.
Врублевська посилається на дослідника Джона Олдфілда і його концепт множинного колоніалізму. Він розрізняє дефініції «імперіалізм» (те, як одна країна практикує домінування на іншою) та «колоніалізм» (практики домінування, що включають підкорення однієї групи людей іншій). Олдфілд визначає два ключові драйвери колоніалізму: це вимога нових територій та вимога природніх ресурсів. Він також вважає, що Східна Європа, розташована у ХІХ та ХХ століттях між різними імперіями, є зоною множинного колоніалізму. «На жаль, ХХІ століття подовжилося широкомасштабним російським вторгненням до України, – говорить професорка Врублевська. – І це саме те, що професор Тімоті Снайдер назвав деколоніальною війною».
Також дослідниця відзначає, що велика кількість країн Центрально-Східної Європи мають амбівалентний статус: вони водночас є активним суб’єктом та пасивним об’єктом у процесі підпорядкування. Ці країни були жертвами, але водночас вони відігравали і активну роль у локальному та глобальному процесі деколонізації на різних стадіях власної історії. Ця дуальність добре помітна на рівні музеїв, де безліч патернів та стереотипів сприйняття іншого були запозичені з Західної культури. Проте, попри таку кількість відмінностей між західними та східними країнами, їхні музеї мають безліч схожих проблем.
Врублевська визначає дві основні проблеми, пов’язані з деколонізацією в контексті музеїв Центрально-Східної Європи. Перша пов’язана з проблемою реституції, друга – з виставковими та освітньо-видавничими проєктами. Це проблема наративів, що впливають на сприйняття культури.
Серед викликів для музеїв регіону, Магдалена Врублевська виділяє наступні.
Перший – визнання і розуміння колоніального минулого. Другий – визначення особливостей колоніалізму регіону. Третій – використання результатів цих усвідомлень музеями. Врублевська певна, що й досі є величезний розрив між постколоніальною теорією і реальним знанням історії, музейними дослідженнями та освітніми практиками. «Все ще є простір, що має бути заповнений новими ідеями», – впевнена вона.
- Доповідь директорки Меморіального музею тоталітарних режимів «Територія терору» Ольги Гончар була присвячена деколонізаційним практикам в музеях та російським колонізаційним практикам на окупованих територіях України, зокрема в музеях.
Ольга відмічає, що деколоніальне мислення є засадничими для неї та її команди. Попри це, під час війни їм довелося не просто користуватися своєю усталеною оптикою, а й здобути безліч нових навичок. На даний момент музей «Територія терору» фокусується на документуванні свідчень людей, що пережили досвід російсько-української війни, та допомозі командам переміщених музеїв з різних регіонів України.
Ольга Гончар також є СЕО Музейного кризового центру, що залучає фінансову та іншу допомогу з боку міжнародних фондів, та допомагає українським музеям у подоланні викликів, спричинених війною.
Під час свого виступу Ольга розповіла про кейс Луганського краєзнавчого музею. Після початку війни на Донбасі у 2014 році музей перебрався до Старобільську. Після 24 лютого, коли Старобільськ опинився під окупацією на два місяці, команда музею евакуювалася до Львова. Йшлося про порятунок життів, навіть не колекції.
Тим часом в просторі окупованого музею у серпні 2022 року відбулася тимчасова виставка «Літній настрій. Хохлома та лубок». Нема сенсу говорити, що ані лубок, ані хохлома не мають нічого спільного з традиційною українською культурою. Це промовистий приклад використання культури як інструменту пропаганди, що є базовою російською практикою як на окупованих територіях, так і у її власній країні.
Росіяни так само використовують атрибути української культури та українську національну символіку у своїх пропагандистських проєктах. Зокрема Ольга Гончар навела приклад російського пропагандистського проєкту «Звичайний нацизм» у російському Музеї Перемоги, в експозиції якого було представлено український прапор та національну символіку. Таким чином музей стає платформою для пропаганди та агресивних колонізаційних практик. «Від деколоназіації до колонізації – всього один крок, – зазначила Ольга Гончар, завершуючи свій виступ. – Його ціною є заперечення іншого або ж самого себе».
- Мирослава Марія Мудрак, професорка з історії мистецтв Державного університету Огайо прочитала доповідь про деімперіалізацію українського мистецтва у музейних реєстрах. Пані Мирослава розпочала свій виступ з історичного екскурсу в час зародження українського модернізму у ХХ столітті поміж двох імперій – Австро-Угорської, що контролювала більшу частину Західної України, та Російської на Сході.
Після Першої світової війни історичні території України були окуповані. Попри вимушену переміщеність та травму війни українські митці спромоглися стати частиною глобального європейського світу. Тож можна сказати, що феномен українського модернізму виник на роздоріжжі поміж Сходом та Заходом.
Росія завжди апропріювала українські мистецькі імена та культурні явища, та крала наші досягення. Колись Україну знали на Заході під назвою «Малоросія», заразом світ був зачарований «Великою Росіїєю». Числені заборони української мови та книжок були способом не дати Україні промотувати свою культуру. Мета полягала у тому, аби світ не визнавав Україну як окрему країну, а українців – як окрему націю.
Як український модернізм нині представлений в американських музеях?
Розпочавши досліджувати музейні есплікації, усвідомлюєш, як це працює. Українські митці були і досі є презентовані міжнародній аудиторії як російські. «Це спосіб, у який ми вчимо аудиторію історії, географії та культурі, – визнає Мирослава Мудрак. – Але водночас це про існування або неіснування українського модернізму». Те саме стосується книжок, видань, та – ще гірше – академічного поля.
У більшості американських виставкових інституцій українські митці – Давид Бурлюк, Олександр Богомазов, Казимир Малевич – і досі представлені і підписані як російські. У багатьох джерелах з мистецтва модернізму немає згадок про українських художників, або ж ці згадки некоректні. Мистецтво українського модернізму досі потребує значно більшої присутності та визнання. Ми і досі маємо справу з серйозним браком культурного балансу та свідомості у глобальній інтелектуальній спільноті. І це має змінитися.
Програма: день 2
Другий дискусійний день був сконцентрований навколо того, як музейна спільнота може підтримати зусилля музеїв з деколонізації, що розпочалися після широкомасштабного російського вторгнення. Окремий акцент був на ключових викликах, з якими нині мають справу українські музеї.
Серед іншого доповідачі говорили про українські та міжнародні музейні кейси, та виклики, з якими музейні інституції мають справу. Окремою темою, звісно ж, були виклики для українських музеїв, спричинені війною.
- В.о. директорки музею Ханенків Юлія Ваганова у своїй доповіді «Музейні стратегії під час війни» говорила про перевинайдення музею Ханенків та повне переформатування його роботи після широкомасштабного російського вторгнення, а також про заходи безпеки, що команда вживає в останні місяці для убезпечення колекції та будівлі музею.
«Музеї створені для розвитку колективної пам’яті націй, – переконана Юлія Ваганова. – Якщо докази з минулого було стерто, тоді ми маємо прогалину на місці національної історії. Вкрай важливо заповнювати ці прогалини».
Після 24 лютого усю головну експозицію музею було знято аби забезпечити її безпеку. Усі твори мистецтва було запаковано та переміщено у безпечне місце.
Нині команда музею розділена між Києвом та Європою.
Тож, що музей може робити під час війни без постійної експозиції та цілісної команди?
Як відповідь на цей виклик, у червні музей Ханенків запустив оновлену програму, головною метою якої було перевинайдення музею під час війни. Команда музею почала його переосмислювати, і не лише як колекцію, але і як інституцію в цілому. Було вирішено використати унікальний досвід порожніх музейних стін, тож колектив розпочав проведення різноманітних активностей: тимчасових виставок, екскурсійних турів, концертів тощо.
10 жовтня район біля музею Ханенків було атаковано російськими ракетами. Одна з них впала у 20 метрах від входу до музею. Майже усі вікна і шибки розбилися, так само, як і скляний дах будівлі. Музей отримав допомогу від друзів та волонтерів, що прийшли, аби допомогти полагодити та закосервувати все, що зазнало пошкоджень. Таке ставлення багато говорить про важливість музею Ханенків для місцевої громади. Також музею допомагають міжнародні партнери.
Зміни у музеї Ханенків за кілька місяців широкомасштабної війни дійсно вражають. Це також демонструє той факт, що музеї є інституціями, що можуть змінювати мисленнєві установки людей навіть у найтемніші часи.
- В.о. директорки ще одного ключового українського музею, Одеського художнього музею, Олександра Ковальчук, сфокусувала свою доповідь не лише на викликах останніх місяців, але й на усьому історичному векторі розвитку музею. Відтак, можна прослідкувати, через які випробування пройшов Одеський художній музей, а також як кейс цієї інституції став чудовим прикладом деколонізаційних практик – як на рівні реекспозиції, так і на рівні перезавантаження роботи музею і в цілому.
«Велика частина класичної колекції Одеського художного музею була отримана від академій імперії, тож художники, представлені у ній, здебільшого сприймалися як російські, а не українські», – зазначає Олександра Ковальчук.
В ранньому ХХ столітті основна колекція ОХМ була здебільшого сформована імперським колоніальним поглядом. До прикладу, у 1920-х в музейній експозиції була кімнат під назвою «Мистецтво пушкінських часів» – це задавало колоніальну рамку цілому часовому періоду.
Росія завжди намагалася накинути колоніальний погляд на українське мистецтво та історію в цілому. В 1954 році В ОХМ відбулася тимчасова виставка, присвячена «300-річчю «воз’єднання» України та Росії». Це показовий приклад того, як українські музеї використовувалися в якості інструменту імперської пропаганди.
Від пізніх 1970-х музей повільно деградував та руйнувався. Проте у 2018 році до нього прийшла нова команда під керівництвом відомого художника та культурного менеджера Олександра Ройтбурда. Разом з ними прийшли величезні зміни.
За наступні кілька років нова команда досягла успіху у перезавантаженні роботи музею.
Було здійснено масштабну реекспозицію, також музей помітно наростив колекцію ХХ та ХХІ століття. Було проведено багато подій та благодійних активностей, також музею вдалося залучити нову аудиторію. Все це назагал допомогло розширити межі розуміння того, чим може і мусить бути сучасний музей.
Деколонізаційний підхід Олександра Ройтбурда до колекції ОХМ був настільки сповнений свободи та іронії, що досягнув великого успіху. Нині будь-який український музей може використовувати цей кейс у своїй практиці. «В ОХМ ми маємо багато російського мистецтва, проте все одно лишаємося дуже проукраїнським музеєм, – говорить Олександра Ковальчук. – Думаючи про проукраїнські цінності, я думаю про толерантність, гуманізм, свободу та відповідальність. І це саме те, що відрізняє нас від Росії».
- Доповідь незалежної кураторки та консультантки з питань культурної спадщини Марії Блізинські була присвячена захисту української культурної спадщини та огляду британської підтримки українських культурних інституцій під час широкомасштабної війни.
Після початку широкомасштабного російського вторгнення до України, значна частина української культурної спадщини опинилася у небезпеці. Багато міжнародних музеїв надали допомогу з устаткуванням та пакувальними матеріалами. Було здійснено велику кількість благодійних пожертв, а також проведено тренінгів для співробітників українських музеїв.
У своїй промові Марія змалювала велику кількість додаткових способів, за допомогою яких британські музеї можуть допомогти нині своїм українським колегам. До прикладу, вони допомагають підвищувати обізнаність щодо війни в Україні та проблем зі збереженням української культурної спадщини, поміщають інформацію про Україну у власні музейні експозиції, створюють твори мистецтва та заяви, проводять благодійні вечори, допомагають українським колегам з професійним розвитком тощо.
Британський ICOM також започаткував серію дискусій під назвою «Спадщина у кризі», що пройдуть онлайн у листопаді-грудня 2022 року.
Може бути ще дуже багато форм та способів підтримки: від створення гідів та інформаційних матеріалів про українську культуру для широкої міжнародної аудиторії – до прямих колаборацій з українськими професіоналами у галузі культурної спадщини.
Завершальна промова другого дискусійного дня від кураторки Теміни Госкар стала чудовим фіналом події, а заразом і нагадуванням, якими непростими, проте важливими часом можуть бути деколонізаційні практики. «За останні кілька років деколонізація насправді прийшла до британських музеїв, – говорить Теміна Госкар. – Тиск до змін прийшов ззовні музейного сектору. Для музеїв з колишніх країн-колоній важливо пам’ятати, що процес деколонізації не мусить формуватися лише їхнім баченням. Надзвичайно важливо створити бачення спільне».
Музей мусить провадити деколонізаційні практики в інклюзивний спосіб. Адже, з одного боку, завжди є хтось, хто має владу, і, з іншого боку, є хто, хто її не має. Цей процес потребує часу. Музеї мають бути місцем визнання та зцілення, де раді усім і кожному. Важливо дивитися на болісне минуле з деколоніальною оптикою, аби допомогти суспільству зцілитися через культуру. Деколонізувати власні практики означає усвідомлювати, звідки береться твоя влада і привілейованість, і ділитися ними з тими, хто досі був виключений та маргіналізований.
Тож запитання, чи можуть музеї насправді посприяти розвитку деколонізаційного мисленню та деколонізації культури, лишаються риторичними. Маючи таку кількість інструментів для цього, музеї є надзвичайно важливими інституціями, здатними перетворювати історію націй на національну історичну пам’ять і зберігати її. Вони спроможні допомогти суспільствам пройти через найскладніші трансформації, і навіть травматичні досвіди, будучи місцем переосмислення реальності та пошуку відповідей на складні запитання. Саме тому так важливо підтримувати музейні інституції, допомагати їм на шляху їхнього розвитку та оновлення, а також підсилювати голос усіх без виключення культурних інституцій.
Для ілюстрації використано фото Національного музею мистецтв імені Богдана та Варвара Ханенків.