ІНДОНЕЗІЯ

Індонезія – найбільша острівна держава у світі та багатоетнічна країна. Для Індонезії важливою є політика щодо корінних народів – «прібумі» (що в перекладі означає «перші, хто став на землю»), до котрих належить близько 50-70 мільйонів мешканців Індонезії (17-25% від усього населення). Згідно з Конституцією Індонезії, держава визнає та поважає права традиційних спільнот доти, доки вони існують.  

Усвідомлення боротьби за незалежність стало одним із ключових чинників формування індонезійської національної ідентичності, що одночасно є важливою тематичною точкою дотику з новітньою історією України. Наслідки колоніального правління все ще активно дискутуються в індонезійському суспільстві.  

Національна політика ідентичності базується на девізі «єдність у різноманітті» і пов’язана з концепцією Панчасили («П’ять принципів»), запропонованою першим президентом Індонезії Сукарно. Цими принципами є: індонезійський націоналізм, гуманізм (або інтернаціоналізм), демократія через згоду, соціальна справедливість та віра в єдиного Бога (передусім визнання теїстичних релігій). Ці принципи (у дещо видозміненому вигляді) лягли в основу Конституції Індонезії 1945 року.  

Питання релігії має високий ступінь суспільної чутливості, оскільки на офіційному рівні Індонезія визнає тільки шість релігійних приналежностей (мусульманство, протестантизм, католицизм, індуїзм, буддизм та конфуціанство). Дражливими для індонезійського суспільства також є питання ЛГБТК+ спільноти та низка суперечливих історичних подій. 

У цілому, культура Індонезії формувалась завдяки синтезу місцевих традицій та різноманітних зовнішніх впливів як з боку колонізаторів (Нідерландів, а пізніше – Японії), так і з боку великих держав (США, Китай). Наявність великої кількості етнічних груп сприяє багатству мов, звичаїв і традицій. А розташування на стародавніх торгівельних шляхах між Далеким Сходом, Південною Азією та Близьким Сходом дозволило культурі Індонезії увібрати елементи багатьох релігій, створюючи унікальний соціокультурний контекст. 

Структура культурного середовища Індонезії децентралізована значною мірою завдяки кардинальним політичним та адміністративним змінам, які відбулися в 1990-х роках. Перехід країни від концентрації влади до децентралізованого демократичного підходу суттєво вплинув на методи управління та реалізацію культурної політики. Ці реформи надали значні повноваження провінційним та місцевим органам влади, зокрема у сфері культури. 

Міністерство освіти, культури, досліджень та технологій займається фінансуваннями культурних ініціатив (через ендавмент-фонд «Indonesiana»), збереженням культурної спадщини та розвитком культурних індустрій (через Генеральний директорат культури), інтеграцією культури в загальну стратегію соціально-економічного розвитку (через Агентство креативної економіки). Одним з великих викликів діяльності міністерства є нерівномірний розподіл фінансування, коли більш розвинені регіони Індонезії отримують більшу частку коштів, що поглиблює регіональні культурні розбіжності. На регіональному рівні розвитком культури займаються Ради мистецтв.  

Попри формальне закріплення свободи вираження поглядів як невід’ємного права в Конституції Індонезії, випадки цензури та кримінального переслідування журналістів за їхню професійну діяльність вказують на системні проблеми, що підривають основи демократичного суспільства.  

Індонезія традиційно дотримується курсу «вільної й активної» (bebas aktif) зовнішньої політики, який передбачає стратегічне балансування між великими державами, зокрема Китайською Народною Республікою, Японією та Сполученими Штатами Америки. Після обрання президентом Прабово Субіанто Індонезія оновила формат мультипартнерства, підкресливши прагматичну рівновагу (partial multi-alignment) з пріоритетом економічного зростання й регіональної безпеки, не відмовляючись при цьому від традиційного курсу нерівного зміщення до Заходу.  

Індонезія обрала нейтральну позицію щодо війни Росії проти України. Офіційна Джакарта засудила воєнні дії, але уникала прямого звинувачення Росії як агресора. Окрім цього, інформаційний простір Індонезії наповнений проросійськими наративами, що поширюються через соціальні мережі. Водночас Індонезія надає системну підтримку суверенітету та територіальної цілісності України. Президент Джоко Відодо став першим азійським лідером, який відвідав Київ під час повномасштабної війни Росії та України. 

Оскільки Індонезія прагне ідентифікувати себе як країна «поміркованого ісламу» (де іслам гармонійно поєднується з демократією), то взаємодія між мусульманськими громадами обох країн може бути одним з містків взаємного порозуміння і підтримки між Україною та Індонезією. До того ж історична доля кримських татар є важливою темою, яка викликає особливий інтерес та розуміння в Індонезії. Як країна з найбільшим мусульманським населенням у світі, Індонезія надзвичайно критично ставиться до утиску прав мусульман, особливо в контексті окупації Криму Росією.  

Детальніше про рекомендації щодо українсько-індонезійської співпраці у сфері культури та потенційні виклики на цьому шляху читайте у тексті дослідження.