Колишній Будинок судових установ, побудований у кращих традиціях неоренесансу. Його композиція нагадувала італійські палаццо, а зовнішній вигляд будівлі вирізнявся вишуканим декором.
На перетині XIX та XX століть у Харкові з’явився просторий Будинок судових установ. Корисна площа його приміщень становила понад 7 тисяч м², тому ця будівля стала найбільшою в Харкові на той час.
Будинок судових установ був зведений у найкращих традиціях неоренесансу за проєктом уродженця Харкова академіка архітектури Олексія Бекетова та за участі ще двох харківських архітекторів Юлія Цауне та Володимира Хрустальова. Об’ємно-просторова композиція будівлі має риси італійських палаццо. Симетричні головний та тильний фасади поєднуються з асиметричними боковими. Екстер’єр споруди вирізняється витонченим декором.
Утім служіння Феміді в стінах цього будинку тривало недовго: після Жовтневої революції 1917 року тут розміщувалися численні військові установи, а в часи Другої світової війни праве крило головного фасаду було геть зруйноване. Після війни будівля потребувала реставрації. Радянська влада хотіла додати до Будинку судових установ надбудову та шпиль, як це було з багатьма спорудами того часу, і тим самим «перекроїти» українську культурну спадщину відповідно до стилю нової доби. Однак дивовижним чином культурна пам’ятка уникнула такої долі.
Під час реставрації 1946–1954 років українські архітектори Петро Шпара та Дмитро Торубаров доклали значних зусиль, щоб зберегти первинний авторський задум — як щодо об’ємно-просторової композиції, так і внутрішніх та зовнішніх оздоблень. А після закінчення реставрації тут запрацював Апеляційний суд Харківської області.
6 березня 2022 року під час ворожого вторгнення Росії в Україну та ракетних обстрілів Харкова окупанти двічі влучили в будівлю Апеляційного суду. Вибухові хвилі вибили вікна, снаряди пошкодили приміщення, також згорів дах. Будинок, що з початку ХХ століття вражав своєю красою та величчю, тепер приголомшує масштабами руйнувань. Відтепер його стіни, в яких чинилося правосуддя, самі стали свідоцтвом злочинів, які окупанти щоденно коять в Україні — у центрі Європи у ХХІ сторіччі.
Те, що берегло пам’ять, тепер саме може стати спогадом.