Маєток голови міської думи Маріуполя з понад 150-річною історією, що поєднав архітектурні стилі неокласицизму, бароко та сталінського ампіру.
У другій половині ХІХ століття місто Маріуполь швидко розвивалося та активно розбудовувалося. Придбати будинок на головній вулиці цього приморського міста міг далеко не кожен. В останній чверті століття Ілля Юр’єв стає господарем однієї з будівель у центрі міста — двоповерхового житлового будинку на вулиці Катерининській (сьогодні — вул. Миру 40). Він був надзвичайно шанованим членом громади — адвокатом при окружному суді, а з березня 1907 року — головою міської думи, членом повітової училищної ради та опікуном міського початкового училища ім. митрополита Ігнатія.
Перший поверх свого маєтку Юр’єв здає в оренду, і там розпочинає роботу редакція одного з перших періодичних видань міста під назвою «Маріупольський довідковий листок». У 1912 році замість редакції на першому поверсі маєтку розташовується кінозал «ХХ століття», який у 20-роках закривають більшовики на початку їхньої окупації України. Вони націоналізують будинок Юр’єва і спочатку облаштовують тут дитячий будинок ім. Леккерта, а пізніше — Народний комісаріат внутрішніх справ СРСР, безжальний репресивний інструмент тогочасної влади.
У роки Другої світової війни нацисти організували тут штаб гестапо. Під час відступу вони підпалили колишній маєток адвоката. Однак за кілька років його вдалося відновити. Саме тоді будинок набув сучасного вигляду: у споруди з’явився третій поверх, а її архітектурний стиль поєднав сталінський ампір, неокласику та бароко.
Упродовж радянської доби на першому поверсі будинку був магазин взуття, а верхні поверхи використовували для адміністративних потреб. У часи незалежності України будинок Юр’єва знову стає житловим. На першому поверсі з’являється кав’ярня з власною бібліотекою. Її відкрив вимушений переселенець із Донецька, ветеран розв’язаної Росією у 2014 році війни на Донбасі. Ідею вдалося реалізувати завдяки отриманню гранту від програми ООН на розвиток бізнесу. Відкриттю кав’ярні також сприяла відчутна підтримка небайдужих людей з багатьох міст України. У цьому атмосферному місці маріупольці, насолоджуючись кавою, споглядали життя міста.
Але від початку широкомасштабної війни Росії проти України наприкінці лютого 2022 року той краєвид на місто з вікон півторастарічної пам’ятки потьмянів. Квітучий Маріуполь був повністю зруйнований. Унаслідок обстрілів російських окупантів були понівечені фасади, покрівля та інтер’єри старовинного будинку Юр’єва.
Те, що берегло пам’ять про епохи й покоління маріупольців, тепер саме може стати спогадом.
Колишній Палац культури заводу «Азовсталь», а раніше — будівля готелю «Континенталь» (1887–1910).
Унікальний монастирський комплекс XVI–XIX ст.
Історичні будівлі, що відображали архітектуру дореволюційного Маріуполя кінця ХІХ – початку ХХ століття
Старовинна будівля 1902 року в стилі північного модерну, що об’єднала під своїм дахом роботи визнаних українських майстрів пейзажу та відомих на весь світ мариністів і реалістів.
Безцінні зразки монументального мистецтва, створені групою українських художників на чолі з дисиденткою та однією з засновниць руху шістдесятників — Аллою Горською. Ці твори поєднали народну українську традицію, світові тенденції та радянське мистецтво.
Колись квітучий торговий, а пізніше й металургійний центр України, який став символом кривавої війни Росії проти України та геноциду, влаштованого російською армією та владою.
Єдиний у світі храм, повністю оздоблений петриківським розписом — стародавнім стилем народного українського декоративного малярства, що входить до списку нематеріальної культурної спадщини ЮНЕСКО.
Музей, відкритий на історичному факультеті Маріупольського державного університету, що об’єднав навколо історії краю як студентів, викладачів, так і містян, а також став важливою культурно-освітньою платформою Маріуполя.
Один із найстаріших та найбільших музеїв в Україні, чия колекція нараховувала понад 180 тисяч експонатів, серед яких були пам’ятки світового значення.
Один із найбільших парових млинів у німецькій менонітській колонії, що існувала на Донеччині на межі ХІХ–ХХ століть. Зведений 1903 року, він упродовж десятиліть був годувальником селища Нью-Йорк та всіх його околиць.
Центральний храм жіночого скиту Святогірської лаври, відновлений 2005 року в неокласичному стилі з елементами бароко на місці зруйнованого більшовиками кам’яного храму середини ХІХ століття.
Зведений у 1929 році в стилі конструктивізму. Протягом майже сотні років незмінний центр творчого життя міста.
Колишня будівля Державного банку, зведена в класицистичному стилі на перетині ХІХ та ХХ століть. У 2019 році вона стала домом для філії міської бібліотеки, історія якої почалася ще 1904 року. Центр інтелектуального та освітнього життя міста.
Двоповерхова садиба в неокласицистичному стилі з неоготичною вежею, яка з’явилася в Маріуполі 125 років тому й належала родині шанованих в усьому місті лікарів.
Один із комплексів Святогірської лаври, усі споруди якого збудовані з величезних соснових стовбурів. А головний храм скиту — Усіх святих — був найбільшим дерев’яним храмом України.
Завод «Азовсталь» у Маріуполі був одним із найбільших виробників чавуну та сталі в Європі, що у 2022 році став символом опору жорстокій російській агресії та неймовірної відваги українських бійців.
Заклад з понад 140-річною історією, в якому навчалось багато поколінь маріупольців.
Осередок духовного життя мусульман Донеччини.
Будинки-близнюки, які є пам’ятником цілій епосі. Це останні споруди Маріуполя, виконані у стилі сталінського неокласицизму.
Один із найстаріших театрів Лівобережної України.
Мечеть було побудовано в 2007 році на місці мечеті 1906 року, зруйнованої більшовиками у 1936.
Одна із найдавніших церков у регіоні.