Безцінні зразки монументального мистецтва, створені групою українських художників на чолі з дисиденткою та однією з засновниць руху шістдесятників — Аллою Горською. Ці твори поєднали народну українську традицію, світові тенденції та радянське мистецтво.
Маріуполь, українське портове місто на узбережжі Азовського моря, має чимало архітектурних та мистецьких принад. Серед них — одне з найширших і найрізноманітніших в Україні зібрань мозаїчної монументалістики, створеної в 1960–1980-х роках визнаними майстрами цього стилю.
Через те, що монументальне мистецтво представлене в публічному просторі, воно стає вкрай вразливим. Тому історії окремих мистецьких об’єктів у цьому стилі часто є незвичайними й навіть драматичними.
Так 2008 рік сколихнув Україну видатною мистецькою знахідкою. Під час капітального ремонту ресторану «Україна» у Маріуполі, збудованого ще до Другої світової війни, за однією зі стін знайшли два мозаїчні панно. Ці роботи створила група українських монументалістів на чолі з художницею-дисиденткою, однією з засновниць руху шістдесятників — Аллою Горською.
1967 року Алла Горська з групою співавторів, до якої входили художники Віктор Зарецький, Галина Зубченко, Борис Плаксій, Григорій Пришедько, Василь Прахнін та Надія Світлична, прибули до Маріуполя. Менш ніж за два місяці вони створили в ресторані «Україна» дві мозаїки: «Дерево життя» та «Боривітер». Саме їх маріупольські дослідники монументального мистецтва Іван Станіславський та Олександра Чернова з часом назвуть найціннішими в місті.
Створюючи ці панно, митці прагнули поєднати народну українську традицію, світові тенденції та радянське мистецтво. Для цього використовували нестандартні матеріали — шлакоситал та метал. «Дерево життя» засяяло завдяки листовому алюмінію, а в «Боривітрі» навіть використали фрагменти алюмінієвих ложок. Сміливі фактурні сполучення матеріалів, ритмічні чергування рельєфів та контррельєфів — усе це створювало оптичний ефект руху, нову пластичну мову. Ці естетично виважені роботи є позачасовими за сюжетом та позбавленими будь-якої домінантної в ті часи тематики соціалістичного реалізму.
Ще до створення «Дерева життя» та «Боривітру» Аллу Горську та Віктора Зарецького за їхню активну громадянську позицію радянська влада зарахувала до так званих «українських буржуазних націоналістів», що фактично ставало тавром для суспільних та культурних діячів у СРСР. Роботи Горської та Зарецького знищувалися. Так була назавжди знищена більшість мистецьких творів Алли Горської в Києві. А саму її — мисткиню-шістдесятницю та правозахисницю — радянська влада переслідувала й 1970 року жорстоко вбила.
Мозаїки, створені в Маріуполі за участі та під керівництвом Алли Горської, також наказали знищити. Утім місцеві майстри наказу не дослухалися й замість того, щоб збити мозаїку, сховали панно за цегляною фальш-стіною, зберігши таким чином ці безцінні мистецькі об’єкти.
Уцілілі мозаїчні, живописні, графічні твори Алли Горської зберігалися не лише в національних художніх музеях Києва та Львова, а й у музеї Берлінського муру «Чекпоінт Чарлі», були окрасою одного з найбільших у світі зібрань радянського нонконформізму — колекції Нортона й Ненсі Додж у Ратґерському університеті в США. Були вони і в Маріуполі. Аж до повномасштабного російського вторгнення в Україну у 2022 році.
Унаслідок нескінченних обстрілів та бомбардувань російських військ із води, повітря та землі, які день у день нищили й буквально стирали місто, унікальні мозаїчні панно українських монументалістів були повністю зруйновані.
Те, що берегло пам’ять, відтепер саме лише спогад.
Колишній Палац культури заводу «Азовсталь», а раніше — будівля готелю «Континенталь» (1887–1910).
Унікальний монастирський комплекс XVI–XIX ст.
Історичні будівлі, що відображали архітектуру дореволюційного Маріуполя кінця ХІХ – початку ХХ століття
Старовинна будівля 1902 року в стилі північного модерну, що об’єднала під своїм дахом роботи визнаних українських майстрів пейзажу та відомих на весь світ мариністів і реалістів.
Колись квітучий торговий, а пізніше й металургійний центр України, який став символом кривавої війни Росії проти України та геноциду, влаштованого російською армією та владою.
Єдиний у світі храм, повністю оздоблений петриківським розписом — стародавнім стилем народного українського декоративного малярства, що входить до списку нематеріальної культурної спадщини ЮНЕСКО.
Музей, відкритий на історичному факультеті Маріупольського державного університету, що об’єднав навколо історії краю як студентів, викладачів, так і містян, а також став важливою культурно-освітньою платформою Маріуполя.
Маєток голови міської думи Маріуполя з понад 150-річною історією, що поєднав архітектурні стилі неокласицизму, бароко та сталінського ампіру.
Один із найстаріших та найбільших музеїв в Україні, чия колекція нараховувала понад 180 тисяч експонатів, серед яких були пам’ятки світового значення.
Один із найбільших парових млинів у німецькій менонітській колонії, що існувала на Донеччині на межі ХІХ–ХХ століть. Зведений 1903 року, він упродовж десятиліть був годувальником селища Нью-Йорк та всіх його околиць.
Центральний храм жіночого скиту Святогірської лаври, відновлений 2005 року в неокласичному стилі з елементами бароко на місці зруйнованого більшовиками кам’яного храму середини ХІХ століття.
Зведений у 1929 році в стилі конструктивізму. Протягом майже сотні років незмінний центр творчого життя міста.
Колишня будівля Державного банку, зведена в класицистичному стилі на перетині ХІХ та ХХ століть. У 2019 році вона стала домом для філії міської бібліотеки, історія якої почалася ще 1904 року. Центр інтелектуального та освітнього життя міста.
Двоповерхова садиба в неокласицистичному стилі з неоготичною вежею, яка з’явилася в Маріуполі 125 років тому й належала родині шанованих в усьому місті лікарів.
Один із комплексів Святогірської лаври, усі споруди якого збудовані з величезних соснових стовбурів. А головний храм скиту — Усіх святих — був найбільшим дерев’яним храмом України.
Завод «Азовсталь» у Маріуполі був одним із найбільших виробників чавуну та сталі в Європі, що у 2022 році став символом опору жорстокій російській агресії та неймовірної відваги українських бійців.
Заклад з понад 140-річною історією, в якому навчалось багато поколінь маріупольців.
Осередок духовного життя мусульман Донеччини.
Будинки-близнюки, які є пам’ятником цілій епосі. Це останні споруди Маріуполя, виконані у стилі сталінського неокласицизму.
Один із найстаріших театрів Лівобережної України.
Мечеть було побудовано в 2007 році на місці мечеті 1906 року, зруйнованої більшовиками у 1936.
Одна із найдавніших церков у регіоні.